Я прибув сюди як паломник на береги Дніпра для того, щоб доторкнутися до тисячолітньої історії нашої Церкви...

інтерв’ю зі Святійшим Патріархом Московським і всієї Русі Кирилом

    Коли я говорю про всіх православних людей, я маю на увазі і людей, які знаходяться сьогодні в розколі. Неможливо вимагати єдності і досягати єдності, наполягаючи на перемозі своєї приватної думки. Так не буває. «Все або нічого» – це не розмова для церкви. Коли нам говорять «або автокефалія, або нічого, або розкол», це не розмова. Приватна думка, яку розділяють групи, що відокремилися від канонічного православ’я, не може ставитися як категорична вимога об’єднання всіх православних. Це методологічний нонсенс, це очевидно будь-якій людині, що має хоч якийсь досвід переговорів і вирішення конфліктів.
    Ну, давайте перекладемо всю цю розмову на побутовий рівень. Чоловік із жінкою посварилися. Але ж з досвіду відомо, що якщо приймається лише одна точка зору, то конфлікт не затихає. Конфлікт буде тоді вичерпаний, коли обидві точки зору будуть взяті до уваги, коли виросте відчуття довіри, здібності долати труднощі в сім’ї. Але коли говорять «або так, або ніяк», а якщо вже ніяк, то ви такі погані, що нашу точку зору не приймаєте. Ось ми тут.
    Тому моє слово сьогодні до всіх православних українців полягає в наступному: церква повинна усвідомити, що вона рідний будинок для всіх – для правих, для лівих, для східних, для західних, для демократів, націоналістів, комуністів – для всіх. І, виходячи з цієї своєї місії бути загальним простором і місцем для всіх, вона і повинна вибудовувати свої стосунки зі світом.
    Якщо сьогодні ідея автокефалії, будучи радикально заполітизована і прив’язана до політичного вибору певних груп, є реальністю, то як під цю реальність можна верстати все життя православних, коли велика кількість людей з цим не згідна? Значить, потрібно об’єднуватися довкола ідей загальних. Автокефалія сьогодні такою загальною ідеєю не є, і не тому, що там якісь імперські підступи Москви, ось дурість, яку часто обрушують ЗМІ, а тому що історія наша така. Київ - це південна столиця російського православ’я.

«Київ - це наш спільний Ієрусалім, звідси пішла віра православна»

    Коли нам наводять в приклад інші країни, – ось чому ж в Чехії і в Словаччині автокефальна церква, ось в Албанії автокефальна церква, – так Чехія і Словаччина ні для кого ж не були Єрусалимом і Константинополем, і Тірана ні для кого не була духовним центром всієї церкви, а Київ-то - це наш Єрусалим і Константинополь, це серцевина нашого життя. Можна просто закрити очі на тисячолітню історію і сказати, що нічого, ми вже 20 років незалежні і давайте ми все тут перекриємо. Це ж не просто відмова від історії, це відмова від надбання церкви.
    А тепер давайте до практики перейдемо. Я би сказав, що місцева церква це - єпархія. Там де єпископ, там церква. А далі? А далі різні форми об’єднання. Дуже важливою формою об’єднання єпархій є патріархати. Пентархія – п’ять патріархатів. Римський, константинопольський, антіохійський, александрійський, єрусалимський. Ніколи патріархати не були обмежені рамками однієї держави. Патріархати завжди поширювали свою юрисдикцію на декілька держав, і так воно є.
    Як відомо, Московський патріархат був створений після відпадання Риму, він зайняв місце в цій пентархії і в томосі, який був виданий патріархові московському, значилося «патріарх Московський, всея Русі і всіх північних країн», все, що на північ від Візантії. Але ж це ж не підступи Москви? Це ж екклізіологічне самоусвідомлення православної церкви. І сьогодні Константинопольський патріарх - це не одна Туреччина, це багато країн. Александрійський патріарх - це вся Африка, і навіть маленький Антіохійський патріархат - це Середній Схід, Єрусалимський патріарх - це Палестина, Ізраїль, Йорданія.
    Національні патріархати, прив’язані до суверенних держав, виникли в XIX столітті і трішки раніше – Румунія, Болгарія, Сербія. Але ми знаємо, що поява цих національних церков в рамках національних держав привела до того, що в Константинополі зібрався Собор, який засудив етнофілітизм.
    Тому мені здається, що те, що сьогодні існує в Україні, дуже відповідає реальним потребам церкви, народу і країни. Православна церква України є самостійною церквою, на чолі церкви її предстоятель – Блаженнійший Владика митрополит Володимир, свій Синод, який без жодного втручання Москви вирішує всі питання цер- ковного життя.
    А в чому ж наша єдність? А наша єдність в тому, що ми усвідомлюємо себе великою і єдиною православною церквою, якій належить 80% всіх православних, що живуть в світі.

...немає меж подвигам благочестя

    Цього року виповнюється 175 років від дня кончини блаженної подвижниці Київського монастиря в ім’я святих Флора і Лавра черниці Єлени Бахтеєвої.
    Черниця Єлена, у миру Катерина Олексіївна Бахтеєва, народилася 1756 р. в м. Задонську Воронезької губернії і походила з багатої та знатної родини. Родина Бахтеєвих мала теплі стосунки зі святителем Тихоном Задонським, який часто бував у них.
    Дружба з великим святим, російським Златоустом, справила позитивний вплив не тільки на членів сім’ї Бахтеєвих, а й на їхніх далеких нащадків. Сімейне благочестя, поза сумнівом, передалося і юній Катерині Бахтеєвій. Наслідуючи слова Господа Іісуса Христа, зрікшись усіх благ, насолод і суєт життєвих, залишивши батьків, свій дім, багатство і почесті, вона на 18-му році життя таємно втекла до Воронежу і там, у 1774 р., вступила до Покровського жіночого монастиря.
    Засмучені батьки почали її розшукувати, і, нарешті, після довгих пошуків, батько дізнався, що вона перебуває у Воронезькому монастирі. Прибувши до міста, він звернувся в монастир з вимогою, щоби йому повернули дочку.
    Співчуваючи Катерині й прозрівши у ній душу, яка істинно присвятила себе служінню Христу і готова заради Нього нести тяжкий чернечий хрест з його прикрощами та стражданнями, настоятелька вмовила Олексія Дмитровича змиритися з вибором доньки.

Пам’ятай про кончину твою, і повік не згрішиш!

Капличка над могилою черниці Єлени у Київському Флорівському монастирі

    Залишившись у монастирі, Катерина взяла до себе на виховання сироту зі знатного, але бідного роду, і присвятила себе посту і молитвам. Невдовзі про подвижницьке життя молодої послушниці стало відомо в місті, і її почали відвідувати багато людей, щоб отримати духовну пораду. Це викликало невдоволення ігумені, яка повстала проти неї і всіма засобами намагалася змусити її залишити монастир. Усі відвернулися від опальної черниці, навіть її колишня вихованка, про яку вона так багато піклувалася, зробилася її ворогом.
    У скорботі Єлена звернулася з молитвою до Христа й угодника його святого Тихона Задонського зі словами: “З ким я тепер залишаюся, коли в мене забрали все!”. Довго так проплакавши, втомлена, вона заснула міцним сном, і уві сні їй явився святитель, який сказав: “Ти шкодувала, що в тебе відібрали все. Знай, що за твою втрату я винагороджу тебе втіхою, якої не чекаєш”. Утішницею і другом Єлени, замість колишньої її вихованки, стала послушниця того ж монастиря Єлизавета Придорогіна (у монашестві Євгенія), дочка іменитого воронезького громадянина. Удвох вони вирішили вирушити до Києва, сподіваючись залишитися там у монастирі. Після прибуття до Києва вони оселилися неподалік від міста, де найняли вбогий закуток, і щодня відвідували святу Лаврську обитель, виливаючи своє горе в теплих молитвах перед Печерськими чудотворцями. Тут вони знайшли собі й земного покровителя, в особі ієромонаха Лаврської обителі Антонія (Смирницького), згодом намісника Лаври, а пізніше - Воронезького єпископа, прославленого в сонмі святих.
    Дізнавшись про їхні злостраждання, о. Антоній поклопотався про прийняття їх до Київського Флорівського монастиря. Через деякий час у монастирі сталася жахлива пожежа. Монастир згорів, а з ним і келія, куплена Єленою і Євгенією. Знову вони опинилися у дуже скрутному становищі. Здавалося, зникла остання надія влаштуватися в обителі. Сприйнявши нещастя як волю Божу, вони вирішили піти до Воронежа, оскільки ходили чутки, що монастир після пожежі не буде відновлений.

Преподобна Єлена
    Повернувшись до Воронежа і розпочавши клопотання щодо вступу в колишню свою обитель, вони раптом отримали з Києва звістку про відновлення Флорівського монастиря після пожежі й запрошення на вступ до нього. Втішені цією звісткою, вони негайно вирушили до Києва. Важким був їхній шлях. Їм довелося терпіти й голод, і нестатки, і всілякі прикрощі, поки дісталися до Києва.
    Після прибуття вони одразу ж були прийняті до Флорівського монастиря, де прожили якийсь час, поки їх не спіткало нове лихо. Келія їхня знову згоріла, і їм наказали залишити монастир. І знову подвижниці звернулися по молитовну допомогу до Цариці Небесної і преподобних отців Печерських.
    Якось дорогою до Лаври Єлена зустріла знатного воронезького пана, який приїхав до Києва. Цей чоловік добре знав її родину. Він пішов разом з нею до Лаври й умовив владику, Київського митрополита Серапіона, повернути черниць Єлену і Євгенію до Флорівського монастиря. Владика пообіцяв, але обіцянку цю виконав уже його наступник, митрополит Євгеній, який доводився далеким родичем черниці Єлені. Тодішня ігуменя Смарагда за клопотанням владики в 1817 р. прийняла обох черниць у число насельниць Флорівського монастиря. Тут Єлена подвизалася до самої своєї кончини.
    За спогадами її сучасниць, вона вирізнялася добротою та взірцевим життям. Своїми багаторічними трудами, любов’ю до ближніх і милосердям вона заслужила пошану всіх монастирських стариць. Настала, нарешті, хвилина, коли Господь покликав до Себе і смиренну рабу Свою черницю Єлену. Навесні 1834 р., в середині березня, вона захворіла. Але хвороба не порушила спокій її душі, і вона не тужила, а раділа, наче щасливий мандрівник, який знає, що, коли він прийде на батьківщину, то зустріне там привіт і ласку. У хворобі своїй вона виявляла надзвичайне терпіння, постійно перебуваючи у молитві, коли ж відчула наближення кончини, забажала причаститися Святих Таїн. З великою радістю і трепетом промовляла вона слова молитви перед Причастям: “Вірую, Господи!”. На запитання черниці Євгенії, яка не відходила від неї ані на хвилину, чому вона з таким особливим почуттям говорила: “Вірую, Господи!” - Єлена відповіла, що вона бачила Святу Чашу, охоплену небесним сяйвом. Попрощавшись із сестрами, стариця відійшла з миром до Господа і, згідно з її останньою волею, була похована в труні святителя Тихона Задонського. Цю скромну труну святитель Тихон, задовго до своєї кончини, приготував для себе і просив, щоб у ній його поховали.
    На заперечення близьких, що архієреєві непристойно бути похованим у простій труні, він відповідав, що “якщо ви мене в цій труні не поховаєте, я перед Престолом Христа Спасителя судитимуся з вами”. Коли ж святитель опочив і його одягнули в архієрейське вбрання, то труна виявилася замалою. Тоді була зроблена інша труна, в якій святитель був урочисто похований. Через сорок днів після його кончини братія роздавали майно покійного бідним, і таким чином труна святителя дісталася черниці Єлені, яка зберігала її протягом 50 років.
    Сьогодні, у наш прагматичний час, коли для багатьох людей вступ молодої дівчини до монастиря видається мало не дикунством, важко зрозуміти, навіщо протягом півстоліття, поневіряючись, зазнаючи різних нещасть, черниця Єлена зберігала, немов дорогоцінний скарб, стару труну. Не гроші, не золото і навіть не коштовну ікону, а просту, з дощок збиту труну. “Пам’ятай про кончину твою, і повік не згрішиш”, - говорить нам Святе Письмо. Якби ми насправді пам’ятали про те, що не сьогодні-завтра нам доведеться полишити цей світ і дати відповідь за все, що ми зробили недоброго або не зробили доброго у цьому житті, багатьох поганих, а то й просто необдуманих дій ми б не вчинили. Подвиг черниці Єлени полягав саме у збереженні смертної пам’яті, і за це уважне ставлення до життя, за прагнення горнього, за нескінченну любов до Бога, з якої народжується любов до ближніх, Господь дарував їй безліч благодатних дарів.

Сумщина просіяла світлом канонізованих святих

    27 червня у Путивлі відбувся чин прославлення благовірного князя-мученика Іоанна Путивльського. Він жив у XIII столітті, був онуком святого Михаїла Чернігівського. В одному зі старовинних синодиків згадується, що він був вбитий татарами за християн. Іоанн Путивльський прийняв мученицьку смерть, після якої прославився чудесами. День пам’яті святого встановлений 3 жовтня.
    Наступного ж дня, 28 червня у Софронієво-Молченському Різдва Пресвятої Богородиці Печерському чоловічому монастирі (село Нова Слобода Путивльського району Сумської області) за Божественною Літургією, яку очолив Блаженніший Митрополит Володимир, відбувся чин прославлення ще чотирьох угодників Божих, які в різні часи несли послух у цій обителі. Священний Синод Української Православної Церкви рішенням від 14 квітня 2009 року благословив для місцевого прославлення та вшанування:архімандрита Феодосія (Маслова), ієромонаха Серапіона, монаха Софронія (Батовріна) в лиці преподобних, а послушника Сергія Тихонова - як Христа ради юродивого. Преподобні отці Молченські подвизалися в Софронієво-Молченському монастирі у XVII ст.
    Вже з кінця XVII століття древня Молченська обитель на Чудній горі стала називатися Софронієвою пустинню на честь мудрого старця Софронія. Це був старець-роботяга, будівничий обителі. Монастир при ньому став багатим, самого Софронія знав особисто цар, але старець залишився скромною людиною. Він навіть не посмів прийняти сан священника і до самої смерті був простим монахом.
    Ієромонах Серапіон ще за життя прославився чудесами. Широковідома історія, коли восени 1710 року він поїхав у Суми купувати залізо для даху нового храму. По дорозі на них з кучером напали грабіжники. Здавалось, виходу не було: попереду повноводний Сейм, позаду - розбійники. Преподобний Серапіон спокійно сказав кучеру: «Невже ти не бачиш мосту?» І ніби з-під землі перед кіньми з’явився міст, по якому і втекли від розбійників монахи. До речі, самі розбійники потім впали на коліна і просили пробачення.
    Феодосій (Маслов) ввів в обителі устав за зразком Афонського. Пізніше монастир Глинська пустинь і нинішня Святогірська Успенська Лавра впровадили цей устав і в своїх обителях.
    Послушник Сергій Тихонов більше 20 років виконував у монастирі найважчу роботу, знаходячись постійно у молитві. Він вважав себе недостойним навіть прийняти чернецтво. Основні риси блаженного Сергія - міцна віра, праведне життя, глибоке смирення, готовність прийти на допомогу ближньому.
    Архієпископ Конотопський і Глухівський Лука про Богослужіння з чином прославлення у лику святих: «…це надзвичайно піднесена і велична служба. Уявіть собі, що ми служимо заупокійну літію за звичайними рабами Божими, просячи Бога упокоїти їх душі. А вже за мить ми звертаємось до них як до святих - вони вже молять Господа за всіх нас. Саме через них ми проситимемо для себе здоров’я, миру, спокою.Це справжнє Торжество Православ’я, історична подія, чудо - можна по-різному назвати подію, суть якої глибока і проста: ми стаємо свідками народження небесних покровителів нашого краю.»
    Процес канонізації є складним, відповідальним і довготривалим. Владика Лука розповідає: «У себе в Конотопсько-Глухівській єпархії ми збираємо інформацію про знаних старців, репресованих священниках, шанованих у народі провидців і чудотворців. Єпархія, можливо, і не найбільша за розмірами і кількістю населення, але історично це дуже давні, багаті на події землі. Щоб зібрати дані про князя Іоанна Путивльського, архімандрита Феодосія, ієромонаха Серапіона, старця Софронія, послушника Сергія Тихонова, довелось підняти багато архівних матеріалів, перелопатити масу літератури, зібрати спогади старожилів». Далі комісія по канонізації Української Православної Церкви уважно вивчає подані матеріали: житія, подвиги, труди, чудеса, які здійснювались по молитвам угодників Божих. Комісія обов’язково враховує і народне шанування поданих до прославлення осіб. Тільки після прийняття рішення Священного Синоду УПЦ про прославлення, затверджується іконописне зображення святих, їх останки вважаються святими мощами.
    Прийняти рішення про канонізацію тієї чи іншої особи може тільки Церква. Тільки вона може визначити еталон праведності, встановити загальноцерковне чи місцеве шанування святого.

Подаруй дитині свято

В чому більше щастя: приймати любов чи дарувати її? Чого найбільше хоче дитина, що приносить їй радість?

    Цукерки, фрукти, іграшки – стандартний набір для відвідин дитячого будинку. Думаємо, що своєю шоколадкою можемо змінити на краще життя півсотні дітей. Гадаємо, що подарований нами від надлишку плюшевий ведмедик замінить їм тепло батьківської оселі. Вважаємо, що зробили щось надзвичайно велике і добре, коли зібрали й відвезли коробки з ласощами до дитбудинку.
    Подаруй дитині свято
Уже минули ті часи, коли слово «дитбудинок» асоціювалося з обдертими стінами, старими меблями і замурзаними напівголодними дітьми. Нащастя, сьогодні держава достатньо дбає про обділених долею малюків. У цьому ми пересвідчилися, відвідавши оршівський дитячий будинок.
    Збираючись відвідати діток, позбавлених батьківського піклування, задаєш собі питання: а що ж їм привезти? Пакетики з ласощами, м’які іграшки – авжеж, та чи зможуть вони хоч на мить зігріти дитячі серця? Дітям потрібно дарувати радість – і ми веземо свято.

Чернівецький ляльковий театр, вистава “Про Кицика і Мицика”

Усі 40 вихованців оршівського дитбудинку із зацікавленням виглядають у вікна, коли на подвір’я заїжджає авто, з якого починають виносити величезні коробки різної форми. Потім дітки з нетерпінням чекають, коли ж їх поведуть до актового залу, а входячи до нього із захватом споглядають декорації лялькового театру, готові до вистави. Радість на очах кожного малюка читаємо, коли вони, забувши про всі свої негаразди, цілком віддаються спектаклю. Діти залюбки поринають у казку, в цей момент вони щасливі: за вікном сяє сонце, а до них завітав клоун, ще на додачу – якісь гості, а вони точно привезли цукерок!

дітки з дитячого будинку переглядають лялькову виставу

В дитячому будинку села Оршівці проживають дітки віком до 10 років (до 4-го класу). За віком вони поділені на 4 групи. Всього 40 вихованців. Потрапляють малюки сюди різними шляхами: хтось втік з дому, когось привели батьки… І звідси також ведуть різні дороги: декого забирають додому (для самих малюків це найбажаніша розв’язка), декого усиновлюють (щоправда, найчастіше – закордон; вітчизняне законодавство максимально ускладнило таку процедуру для наших співвітчизників), когось – беруть до дитячих будинків сімейного типу (таким сім’ям держава виділяє суттєві кошти на утримання малюків, відтак для для деяких горе-батьків створення дитбудинку сімейного типу стає одним із способів заробітку), а решта, закінчивши 4-ий клас іде до інтернату...

Цим діткам не вистачає лише любові.
Насправді, як пояснили нам вихователі, у малюків є вдосталь їжі, одягу, іграшок. А ось уваги, такої необхідної у їхньому ніжному віці, якраз бракує. Тому найкращим подарунком для вихованців дитбудинку є саме живе спілкування. Діти з радістю товаришують з гостями, розповідають їм віршики, ідуть на руки. А як же радіють крихітки, коли відвідувачі, забувши про свої коробки починають просто з ними гратися. Велика радість для дитини – почувати себе потрібною.

Я знаю, яка радість на смак!

те, що не вимовиш словами

Вихователі радять: найкраще приїжджати до них пообіді. З 16:00 до 19:00 у дітей час розваг. Тоді можна побігати надворі, пограти у квача, покидати м’ячика. Один вихователь не може надати кожній дитині ту кількість уваги, яка їй потрібна. Тому так важливо, відвідуючи дитбудинківців, дарувати їм, окрім вафель та ляльок, ще й частинку себе, свою увагу, любов; подарувати свій час, провівши його разом із малюками, які, як і всі ми, прагнуть щастя.
Якщо у Вас виникне бажання відвідати з нами Оршівський дитячий будинок, звертайтесь за телефоном 80506037634 (Жанна).

Cповідь байдужості...

    Наше суспільство егоїстичне! І перший егоїст це – я – кожний з нас. Нам байдуже до долі іншої людини. І пишучи ці рядки, я перша засвідчую в собі цю не християнську, не людську рису.
    Дивовижно! Ти ідеш по вулиці, де безліч людей, але насправді навколо тебе порожньо. Всім байдуже! Суспільство байдужих людей! А й справді, що спільного я маю з бабусею, яка плаче і розгублено дивиться навкруги? Яке мені до неї діло? В мене хороший настрій, обмежений час і декілька гривень в кишені, які призначені лише для мене. І байдуже, що вже 20:00 і, можливо, людині нікуди піти. Вона не входить в мої плани. В мене немає для неї часу і бажання змінювати запланований стан речей. В мене свій маршрут і ця бабуся, яка невідомо звідки взялася, ніяк в нього не вписується.
    І ось виходить, що бачила бабуся поряд людину, але насправді там було порожньо. Нікого не було.
    В моєму серці не знайшлося для неї любові. Місце, де повинно було б виникнути співчуття, милосердя, чуйність зайняте порожнечею і байдужістю … І це лякає…
Маша Морар

Ватопедський монастир, св. гора Афон

Пам’яті Іосифа Ватопедського

вибрані відповіді з Афонських бесід
    8. Що таке молитва, якою вона має бути, і які її плоди?
Молитва є основний засіб, що сполучає всі розумні істоти з їх Творцем Богом. Вона буде і в новому житті їх основним заняттям та обов’язком.
    Молитва є безпосередній зв’язок і постійний засіб спілкування ангелів і людей з Богом.
    Молитва – це вихід із тлінних наших оков в область безконечного, вона виводить нас за ті жалюгідні границі, якими ми обмежені, і дає відчуття безмежне і надприродне.
    Настільки величний цей Божественний дар тварним істотам, що і Сам Спаситель вдавався до тлінному світі. Апостол Лука повідомляє, що Господь «пробув усю ніч у молитві до Бога».
    З її допомогою людина може просити і отримувати необхідне, впливати на зміну покарання, допомагати близьким та померлим.

молодіжне братство запрошує на щотижневі зустрічі

Маріанна А.: Чому я відвідую православне братство? Життя - це ніщо, якщо ми не знаєм Його, дякуючи Якому живемо. Ось і тому ми повині якомога більше пізнавати Творця. Відвідуючи православне братство я пізнаю багато чого нового і корисного для спасіння моєї душі. Нас на братстві, усіх об’єднує єдина ціль - спасіння душі, разом до якої легши йти.

3 серпня, канікули, 7 вересня о 19.00 у нижній церкві Свято-Николаївського храму (Руська, 35)